top of page

Імануель Кант. Відповідь на питання «Що таке просвітництво?» (1784)

Оновлено: 17 жовт. 2023 р.

Переклад Віктора Чорного
Наукова редакція Івана Іващенка
Літературна редакція Олександра Стукала


[VIII: 35] Просвітництво — це вихід людини з незрілості, в якій вона опинилася з власної провини. Незрілість — це неспроможність послуговуватися своїм розсудом без чужого проводу. Людина опиняється в цій незрілості з власної провини, коли її причиною є не брак розсуду, а брак рішучості й мужності послуговуватися розсудом без чужого проводу. Sapere aude! Май мужність послуговуватися власним розсудом! — таким, отже, є гасло просвітництва.
Через ледарство й легкодухість багато людей залюбки залишаються незрілими протягом усього життя попри те, що природа давно вже звільнила їх від чужого проводу (naturaliter maiorennes1), а іншим саме через це дуже легко стати їхніми опікунами. Бути незрілим так вигідно! Якщо я маю книжку, яка править мені за розсуд, душпастиря, який править мені за совість, лікаря, який призначає мені дієту, тощо, мені взагалі не треба напружуватись. Якщо я можу заплатити, мені не треба думати; цю докучливу справу візьмуть на себе інші. А що левова частка людей (і серед них уся прекрасна стать) вважають цей крок до зрілості не лише обтяжливим, а й небезпечним, то про це турбуються вже ті опікуни, які ласкаво взялися їх доглядати. Спершу оступачивши свою худобу й попіклувавшись, аби ці слухняні створіння не наважувались ступити ані кроку без ходунків, куди їх посадили, опікуни показують, яка небезпека загрожує цим створінням, якщо вони спробують ходити самотужки. Нехай ця небезпека й не аж така значна, адже після [VIII: 36] кількох падінь вони би зрештою навчилися ходити, проте вже сам лише приклад такого штибу робить їх полохливими й переважно відстрашує від будь-яких подальших спроб.
Тому кожній окремій людині важко видобутися з незрілості, яка майже стала її природою. Ця незрілість уже навіть припала їй до вподоби, і наразі людина справді не в змозі послуговуватися власним розсудом, адже їй ніколи не дають [навіть] спробувати. Положення й формули, ці механічні знаряддя розумного вжитку її природних дарів (чи радше зловживання ними), — кайдани вічної незрілості. Навіть той, хто їх скине, вагатиметься перестрибувати навіть найвужчий рівчак, позаяк не звик до такого вільного руху. Тому лише небагатьом вдалося виборсатися з незрілості завдяки самостійному плеканню свого духу й упевнено рушити далі.
Куди ймовірніше, що публіка має просвітнювати саму себе; ба більше, якщо дати їй волю, це майже неминуче. Завжди-бо — навіть серед призначених великому натовпу опікунів — траплятимуться окремі вільнодумці, які, скинувши ярмо незрілості, надалі поширюватимуть довкола себе дух розумної пошани до власної цінності й до покликання кожної людини мислити самостійно. Прикметно, що публіка, якій вони спершу накинули це ярмо, відтак примушує їх самих залишатись уярмленими, якщо її підбурюють до цього примусу [інші] окремі опікуни, самі неспроможні до жодного просвітництва. Тому шкідливо плекати передсуди, бо вони зрештою мстяться своїм предтечам або творцям. Отож публіка може досягти просвітництва хіба повільно. Революція здатна, либонь, спричинити занепад персонального деспотизму і визискувального чи властолюбного пригноблення, проте аж ніяк не істинну реформу способу мислення — нові передсуди слугуватимуть такими ж ходунками для бездумного великого натовпу, що й старі.
Для цього просвітництва не потрібно нічого, крім свободи, та й то найневиннішої — свободи публічно вживати власний розум у всіх царинах. А втім, я вже чую зусібіч заклики: «Не розумуйте!». [VIII: 37] Офіцер каже: «Не розумуйте, а вправляйтеся!». Податківець каже: «Не розумуйте, а платіть!». Духівник каже: «Не розумуйте, а віруйте!». (І лише один володар у всьому світі каже: «Розумуйте скільки завгодно і про що вам заманеться, тільки коріться!»). Тут повсюдно обмежують свободу. Втім, яке [саме] обмеження заважає просвітництву, а яке, навпаки, навіть сприяє йому? — Я відповідаю, що публічний вжиток власного розуму мусить повсякчас бути вільним, і лише він один може вести до просвітництва серед людей. Натомість приватний вжиток розуму часто може бути напрочуд строго обмеженим, але при цьому не надто перешкоджати поступу просвітництва. Утім, під публічним ужитком власного розуму я розумію вжиток розуму вченим перед цілою читацькою публікою. Приватним ужитком я називаю вжиток людиною розуму на певній довіреній їй цивільній посаді чи службі. Безліч справ, які стосуються інтересів спільноти, потребують певного механізму, що змушує окремих членів цієї спільноти поводитися лише пасивно, аби уряд за допомоги [такої] штучної одностайності спрямовував їх до [здійснення] публічних цілей або ж принаймні утримував від їхнього руйнування. Тут, звісно, розумувати не можна — тут належить коритися. Утім, тією мірою, якою ця частина механізму водночас вбачає себе членом цілої спільноти, ба навіть світової громади, а отже, вченим, який звертається у своїх працях до публіки у властивому сенсі цього слова, вона все ж може розумувати без шкоди для тих справ, до яких лише пасивно дотична. Тому було б дуже згубно, якби офіцер на службі вголос розумував про доцільність чи користь наказу свого командира; він мусить коритися. Утім, як ученому йому годі справедливо заборонити зауважувати похибки військової служби й висувати ці зауваги на суд власної публіки. Громадянинові годі ухилитися від належних йому податків, і одне лише зухвале зауваження стосовно таких зобов’язань, якщо він повинен їх виконувати, загрожує покаранням як скандал (що міг би спричинити загальний непослух). Попри це, згаданий громадянин не чинить всупереч своєму громадянському обов’язку, якщо публічно висловлює свої думки щодо недоречності [VIII: 38] чи несправедливості таких приписів уже як учений. Так само й духівник змушений проповідувати своїм учням і парафії згідно з Символом тієї церкви, якій служить, адже з цією умовою його брали [на службу]. Утім, як учений він цілком вільний, ба навіть покликаний ділитися з публікою всіма ретельно перевіреними й добромисними міркуваннями про хибне в тому Символі, як і пропозиціями щодо кращого влаштування релігійного й церковного життя. Тому такі вчинки не обтяжуватимуть його совість. Адже те, чого він навчає внаслідок служіння [певній] церкві, він уявляє як таке, стосовно чого він не владний навчати на власний розсуд, натомість призначений проповідувати його згідно з чужим приписом і від чужого імені. Він скаже: «Наша церква навчає так чи так; ось доведення, якими вона послуговується». Відтак він здобуває практичну користь для своєї парафії з положень, які береться проповідувати, хоч і не підписався би під ними з цілковитим переконанням, — позаяк за ними цілком може ховатися істина й вони в кожному разі не містять суперечностей із внутрішньою релігією. Адже якби він вважав, що вони щось таке містять, то не міг би сумлінно виконувати свої обов’язки й мусив би залишити службу. Отож ужиток розуму вчителем на призначеній посаді перед власною парафією є лише приватним, позаяк хоч якою вона буде великою, вона завжди залишається домашніми зборами; і з огляду на цей вжиток він як священик не є і не може бути вільним, адже виконує чуже розпорядження. Натомість як учений, який у своїх працях звертається до публіки у властивому сенсі слова, себто до [цілого] світу, духівник у публічному вжитку свого розуму насолоджується необмеженою свободою послуговуватися власним розумом і говорити від власного імені. Адже незрілість опікунів народу (в духовних справах) — нісенітниця над усіма нісенітницями.
Але ж хіба якась спільнота духівників на кшталт церковного собору чи «превелебного класу» (як вони називають себе між голландців) не має права зобов’язати себе присягою до певного незмінного Символу, щоби здійснювати постійне верховне опікунство над усіма своїми членами і через них [VIII: 39] — над народом (а то й навіть увічнити це опікунство)? Я кажу, що це геть неможливо. Такий контракт, покликаний надалі стримувати будь-яке просвітництво людського роду, геть пустий і нікчемний, хоч би його затвердила навіть найвища влада, парламенти чи найурочистіші мирні угоди. Одна доба не може поневолити себе й змовницьки поставити наступну в таке становище, де їй годі буде розширити свої пізнання (передусім у найважливіших питаннях), очистити їх від заблудів і взагалі далі крокувати у [справі] просвітництва. Це був би злочин проти людської природи, первісне призначення якої полягає саме в цьому поступуванні; і наступні покоління також мають цілковите право відкидати рішення, ухвалені неприйнятним чи свавільним чином. Спробний камінь будь-якого закону, який можна ухвалити для народу, — запитання, чи міг би сам народ накласти на себе такий закон. Що ж, це було б можливо на визначений короткий проміжок часу в очікуванні кращого закону — щоби запровадити певний лад; якщо [тільки] при цьому дозволити кожному громадянинові як ученому публічно — себто у своїх працях — зауважувати недоліки нинішнього устрою, щоби запроваджений лад протривав доти, доки розуміння влаштованості цих речей стане таким загальним і публічним, що громадяни (нехай і не всі) зможуть об’єднати свої голоси й виступити перед монархом із пропозицією взяти під захист ті парафії, які, відповідно до власного уявлення про краще розуміння [релігійних справ], дійшли згоди щодо зміни релігійного устрою, не перешкоджаючи при цьому тим [парафіям], які воліють залишитися при старому устрої. Утім, геть неприпустимо приставати на тривкий, ніким публічно не підважуваний релігійний статут навіть протягом одного людського життя, і в такий спосіб викреслювати цілу добу на шляху людства до покращення і знепліднювати її, завдаючи шкоди ще й наступним поколінням. Щоправда, людина може (та й то лише на деякий час) відтерміновувати просвітництво для своєї особи з огляду на те, що їй належить знати; проте геть зрікатися просвітництва чи то для власної особи, чи, тим паче, для нащадків означає порушувати й розтоптувати священні права людства. А те, чого не може вирішити для себе навіть сам народ [VIII: 40], тим паче не може вирішити для нього монарх, адже монарший законодавчий авторитет спирається саме на те, що він об’єднує у своїй волі колективну волю народу. Якщо він піклується тільки про те, щоби все істинне чи гадане покращення узгоджувалось із громадянським ладом, то може дозволити своїм підданцям робити для спасіння своєї душі те, що вони вважають за потрібне; його це не стосується, його справа — лише запобігати тому, щоби одні насильно заважали іншим докладати всіх зусиль, аби визначити це спасіння й сприяти йому. Ба більше, маєстат монарха потерпає, коли він втручається в це і вшановує урядовим наглядом ті праці, де його підданці намагаються роз’яснити своє розуміння [цих справ]; [так стається] й тоді, коли він втручається і вшановує на підставі власного найвищого розуміння (наражаючи себе на закид «Caesar non est supra grammaticos2»), і тим паче тоді, коли він ганьбить свою найвищу владу підтримкою духовного деспотизму окремих тиранів над рештою підданців у власній державі.
Якщо ж тепер запитати, чи живемо ми за просвітненої доби, то відповідь буде «ні». Проте ми живемо за доби Просвітництва. Наразі справи стоять так, що людям загалом іще багато чого бракує, аби вони були спроможні (чи взагалі намагалися) впевнено й добре послуговуватися власним розсудом у справах релігії без чужого проводу. Ми ж [поки] лише маємо чіткі ознаки того, що вони нарешті дістали можливість вільно розвиватися в цьому напрямку, а перешкод [на шляху до] загального просвітництва або ж виходу людини з незрілості, у якій вона опинилася з власної провини, поступово стає менше. Під цим оглядом ця доба є добою Просвітництва, або ж століттям Фридриха.
Державець, який не вважає негідним себе сказати, що визнає за обов’язок нічого не приписувати людям у релігійних справах, даючи їм натомість цілковиту свободу, і, отже, відмовляється навіть від гордовитого звання толерантного, сам є просвітненим і заслуговує на визнання вдячних сучасників і нащадків як той, хто позбавив людство незрілості принаймні з боку уряду дозволив кожному вільно послуговуватися власним розумом у всіх справах совісті. За його правління превелебне духівництво може вільно й публічно пропонувати світові свої судження й погляди (які подеколи відхиляються від усталених канонів) [VIII: 41] для перевірки як учені, не завдаючи цим шкоди своєму службовому обов’язку; а ті ж, кого не обтяжує службовий обов’язок, — і поготів. Цей дух свободи поширюється й назовні, навіть туди, де йому доводиться змагатися із зовнішніми перешкодами уряду, який сам себе не розуміє. Адже перед таким урядом постає приклад того, що за [умов] свободи не треба анітрохи перейматися за публічний порядок і єдність спільноти. Люди поступово видобуваються з дикунства, якщо зумисне не намагатися їх у ньому втримати.
Я зосередився на релігійних справах як на ключовому пункті просвітництва, себто виходу людини з незрілості, в якій вона опинилася з власної провини, [передусім] тому, що наші володарі не виявляють жодного бажання виступати опікунами власних підданців у мистецтвах чи науках. Окрім того, ця незрілість не лише найшкідливіша, але й найганебніша з усіх. Проте спосіб мислення очільника держави, який сприяє просвітництву у справах релігії, сягає ще далі, адже той вбачає, що цілком безпечно дозволяти своїм підданцям публічно вживати власний розум навіть стосовно законодавства і публічно представляти світові свої міркування щодо його кращого формулювання (навіть із вільнодумною критикою вже усталеного). Ми маємо блискучий приклад цього [становища], і жоден [інший] монарх не перевершив у цій справі того, кого ми шануємо.
Утім, лише той [володар], хто сам просвітнений і не страшиться тіней, проте водночас має під рукою численне дисципліноване військо для захисту публічного порядку, може сказати те, на що не наважиться [жодна] вільна держава: «Розумуйте скільки завгодно й про що вам заманеться, тільки коріться!». У цьому виявляється чудернацький, несподіваний хід людських речей; і під загальним оглядом майже все в ньому — як і в інших речах, розглянутих таким чином, — є парадоксальним. Більший ступінь громадянської свободи видається сприятливим для свободи духу народу, проте створює їй нездоланні межі. Менший же ступінь, навпаки, дає свободі духу простір розкритися повною мірою. Коли ж природа виплекала під цією твердою оболонкою зародок, про який вона щонайдбайливіше піклується (схильність і покликання до вільного мислення), цей зародок поступово матиме зворотну дію і [впливатиме ще й] на спосіб думки народу (завдяки чому той стає дедалі здатнішим вільно чинити), і зрештою навіть на засади уряду, який і сам буде зацікавлений у тому, щоби трактувати [VIII: 42] людину (яка є більш ніж машиною) відповідно до її гідності3.
Кант, Кеніґсберґ у Прусії, 30 вересня 1784 року
Перекладено з видання: Kant, I. (1923). Kant’s gesammelte Schriften. Band VIII. Hrsg. v. der Königlich Preußischen Akademie der Wissenschaften. Berlin/Leipzig: de Gruyter. 35–42.

 

1 Природно повнолітні (лат.)
2 Кесар не вищий за граматиків (лат.).
3 Сьогодні, 30 вересня, я читаю в «Тижневих новинах» Бюшинґа за 13 вересня огляд свіжого «Берлінського місячника», де згадано відповідь пана Мендельсзона на це ж питання. Якби вона потрапила мені до рук раніше, то затримала б мою відповідь, що тепер може правити лише за дослід того, якою мірою випадок може витворити одностайність думок.

1 677 переглядів

Останні пости

Дивитися всі

Імануель Кант. Що означає: орієнтуватися у мисленні? (1786)

Переклад з німецької Івана Іващенка Зіставив з ориґіналом Віктор Чорний Літературна редакція Олександра Стукала [VIII: 133] Хоч би як ми вивищували свої поняття і при цьому надзвичайно абстрагували ві

Мозес Мендельсзон. До питання «Що означає просвітнювати?»

Переклад Віктора Чорного. Наукова редакція Івана Іващенка. Літературна редакція Олександра Стукала. Слова «просвітництво», «культура» й «освіта» — новоприбульці в нашій мові. Вони наразі суто книжні.

댓글


bottom of page